24 лютого 2026 року – четверта річниця початку
повномасштабної війни, і цей день залишиться назавжди не тільки в історії, але
і в пам’яті кожного українця.
24 лютого 2022 року назавжди розділило життя
українців на “до” та “після”. Цього дня, три роки тому росія розв’язала
повномасштабну війну проти України. Цей напад став кульмінацією загарбницької
війни, яку ворог розпочав проти нашої держави ще 11 років тому.
…І вже чотири роки війни – великої, важкої,
визвольної… Війни, яка торкнулася кожного… 1461 день сповнених страждань,
страшних випробувань, втрат, розпачу, розлук… 1461 день мужності, незламності,
героїчного спротиву….
І впродовж кожного з цих 1461 днів, наші Захисники
та Захисниці на межі людських можливостей роблять все, щоб ворог не досяг своєї
мети, наближає нас до Перемоги.
Щиро дякуємо Вам мужні українські Воїни за кожен
світанок і за кожен вечір. Дякуємо Вам за Вашу незламність та мужність,
сміливість та стійкість.
Чотири роки...Кажуть, це не так уже й багато.
Але коли кожен день — як окрема втрата.Коли весна приходить лише за календарем,
а не в серце — час починає мірятись інакше.
Цей вірш — не лише про біль.
Він про очікування.
Про весну, яка обов’язково прийде — не сиренами, а пташиним співом.
Не вибухами, а громом весняної зливи.
Ми вчимося жити між темрявою й надією.
І навіть якщо весна затрималась —
ми все одно її дочекаємось.
Чотири роки… наче не так уже й багато,
Якщо відміряти звичним нам життям,
Якщо рахувати веснами, відпустками, датами
Що той лік в нескінченній вервиці буття…
Чотири роки болю — це вже інше…
А якщо чотири роки без весни…?
Коли кожна ніч довша за місяць,
Коли дні минають, як роки…
Чотири роки.. для когось - це багато,
А для інших — то як все життя,
Коли кожен день — як нова втрата,
Й той день триває без кінця…
Чотири роки — то зовсім інша міра часу,
Коли ночі довші за всі молитви,
Якщо надія зникає щоразу,
Все далі… до примарної пори.
Чотири роки серце вчиться жити
Між болем в очікуванні весни.
Йому б цвісти, та важко цвітом вкритись
Під страшним диханням війни.
А так вже хочеться весни такої,
Що пахне талою водою із полів,
Щоб прокидатись із спокійною душею —
Не під звук тривоги чи її відбій.
Весна колись вселяла тиху віру,
Зачаровувала світлом і теплом.
Тепер вона проходить, наче мимо —
За чотири роки її наче й не було…
Так хочеться відчути ніжне тріпотіння,
Дивлячись, як прокидається земля,
Почувши грому в небі гуркотіння,
А не шахедів, що вселяють в душу страх.
Так хочеться вже більше не боятись
Й чекати тільки справжньої весни…
Так хочеться нарешті попрощатись
З цим жахливим днем, що розтягнувся на роки…
By Mari Loiko
Немає коментарів:
Дописати коментар