8 клас 23.04.26 Урок №52

Тема: Національний склад населення України: особливості та регіональні відмінності. Українці – титульна нація країни. Етнографічні групи українців. Національні меншини та етнічні групи, основні райони їх розселення.                                                                    Домашнє завдання: Опрацювати §50 (ст.237-242), оцінити свої досягнення за 12 балами (ст.242).

Ми українці - нація Тараса,
Ми - сагайдачні і кармелюки,
Коли прийшли ми - не полічиш часу,
Ми древні і безсмертні, як віки.

В.Сіренко

 Україна – багатонаціональна держава, де проживають більш 130 націй та народностей. Усі вони складають український народ (корінний). Українці – це титульна нація(77,8%). Представники усіх інших національностей,які проживають на території країни - це національні меншини(22,2%).  Національний склад — співвідношення кількості осіб різних національностей, які проживають на території країни. Корінне населення і прийшле - це класифікація для материків, для держав дотримуються іншого поділу:

-          Титульний етнос

-          Корінні народи

-          Національні меншини

 Вивчення культури, побуту, походження та розселення народів займається етнографія. На території України виникли етнографічні групи – гуцули, лемки, бойки, поліщуки, литвини… Вони мають відмінності у звичаях, традиціях, побуті, діалектах мови.

Особливості національного складу населення України визначають за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. В межах української нації за особливостями культури, побуту, мови, історичного минулого, природних умов проживання, зв’язками з іншими народами розрізняють різні етнографічні групи українців. Найвідомішими серед них є лемки, бойки та гуцули, що мешкають у Карпатах. На Поліссі проживають поліщуки та литвини, в Закарпатті – русини, на Вінниччині – подоляни, на північному сході – слобожанці. Не зважаючи на існування певних мовних та культурних ознак етнографічні групи нині поступово втрачають риси своєї самобутності. Значні розміри території України та її тривалий історичний розвиток зумовили виникнення і закріплення за окремими її землями історико-географічних назв. Так, територія Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей дістала назву Східної Галичини. Невелика південна частина Івано-Франківської області має назву Покуття. У басейні правих приток Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу в межах Волинської, Рівненської. Житомирської областей розташована Волинь. Територія Чернівецької області має історичну назву Північна Буковина, частина Одеської області – Південна Бессарабія, Хмельницька і Вінницька області – Поділля. Значні території північно-східної частини України називають Слобожанщиною, її центральні території – Запоріжжям, південні – Таврією. Відомий також умовний поділ України на Правобережну та Лівобережну. В Україні живе 22,2% від загальної кількості населення людей інших національностей. Вони включають національні меншини (тобто нації, що мають свої історичні землі за межами України) та етнічні меншини (історична батьківщина яких знаходиться в сучасних кордонах нашої держави). Найчисельнішою національною меншиною є росіяни. Вони становлять 17,3% всього населення України. Найбільша їх кількість у Криму (58,3%), в Донецькій, Луганській, Харківській і Запорізькій областях. Вони проживають здебільшого в містах та селищах міського типу. Незначними за чисельністю національними меншинами в Україні є білоруси (здебільшого у селах на Поліссі), молдовани (в прикордонній смузі на південному-заході), болгари (у Південній Бессарабії та на півдні Запорізької області), поляки (в Східній Галичині та на Волині), євреї (живуть переважно в містах Житомирської, Вінницької, Закарпатської, Чернівецької областей, а також у Києві та Одесі), угорці (в Закарпатті), румуни (у Північній Буковині та Південній Бессарабії), греки (у Приазов’ї) та ін. На території України до корінних жителів належать кримські татари, тому вони є етнічною меншиною. 1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національно­стей України. Витяги з Декла­рації: «Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політич­ні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, обіймають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом» (Стаття 1).                                                                                                             «Усім громадянам України кожної національності гарантовано право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів» (Стаття 4).                                                                                Відомості про етнічний склад населення України надають державні переписи. Перший загальний перепис на території Східної України і Волині проводили 1897 року, у Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття) — 1910 року. Вони надали найповніші й найточніші дані. Завдяки даним переписів можна зробити висновок, що Україна склалася як багатоетнічна держава за явної переваги українців. Етнічний склад населення на території України змінювався; кожний народ привносив свої звичаї та традиції. Унаслідок тривалої взаємодії сформувалися риси сучасної української нації. Етнічний склад населення має дуже велике значення в політичному та економічному житті країн та світу. Так, у деяких багатонаціональних країнах трапляються міжетнічні конфлікти. Етнічний склад населення суттєво впливає і на господарське життя країн. Незважаючи на те, що народи, які проживають на території однієї держави, інтегровані в суспільне життя, вони, як правило, зберігають свої національні традиції в побуті, поводженні, харчуванні, роботі тощо. Ці особливості не можна не враховувати, оскільки вони важливі для ефективної роботи господарських об’єктів, раціонального використання трудових ресурсів.

Видатні діячі культури національних меншин, символізм, твори, архітектура, страви

Молдовани. Співачка Софія Ротару. Церква Св. Іллі (1905-1913 рр.) в селі Топорівці Новоселицького району Чернівецької області. Архітектурні форми нагадують середньовічні молдовські церкви. Зображення голів двох биків — частини гербів Буковини та Бессарабії — на гербі Новоселицького району. Більша частина Бессарабії розташована на території сучасної Молдови.

Кримські татари. Співачка Джамала. Агатангел Кримський. Вірш їси Абдурамана «Вчися». Тамга, трагічний символ Сюрґюн, «Хайтарма», Ханський палац у Бахчисараї, мечеть Джума-Джамі.

Болгари. Михайло Паращук — український і болгарський скульптор. Місто Болград, мартениці.

Угорці. Бела Барток, його висловлювання про музику. Погруддя королю Іштвану, пам’ятник Шандору Петефі в Берегово, пам’ятник Ілоні Зріні і Ференцу II Ракоці в Мукачівському замку, пам’ятники міфічному птаху Турулу в Ужгороді і Мукачевому. Гастрономічний фестиваль «Сливовий леквар» у селі Геча Берегівського району Закарпатської області.

Румуни. Міхай Емінеску, його вірш «Надія». Пам’ятник Емінеску, Миколаївський собор з ознаками стилю «бринковяну», характерного для румунських культових споруд, у Чернівцях.

Поляки. Юліуш Словацький, його вірш «Якщо ти будеш у моїй країні...». Пам’ятник поету в Києві, музей у Кременці. Музей Джозефа Конрада в Бердичеві.

Євреї. Шолом-Алейхем, музей-садиба письменника в Переяславі-Хмельницькому. Шмуель Йосеф Агнон, вірш українського поета Петра Тимочко «В Єрусалим, до берегів Кедрону...», присвячений Агнону. Синагоги — пам’ятки архітектури в Луцьку, Жовкві, Шаргороді, Сатанові, Гусятині. Кіркут (єврейський цвинтар) у Підгайцях. Паломництво хасидів в Умань і Меджибіж.

Вірмени. Сергій Параджанов. Монастир Сурб-Хач (з вірменської — Святий Хрест) поблизу міста Старий Крим в АРК, вірменські церкви у Львові, Чернівцях, дзвіниця зруйнованої Миколаївської вірменської церкви в Кам’янці-Подільському, хачкари (вірменські кам’яні хрести) у Феодосії.

Греки. Грецьке походження художника Архипа Куїнджі та вченого Василя Каразіна. Пам’ятник Каразіну в Харкові, напис на ньому. Антична спадщина в Північному Причорномор’ї. Міжнародний фестиваль грецької культури «Мега-Йорти» (грецькою — «Велике свято»), який проводять у Приазов’ї.

Німці. Барон Фальц-Фейн, піаніст Святослав Ріхтер. Лютеранська кірха в Луцьку.

Росіяни. Михайло Булгаков, його вислови про Київ, захоплення ним. Росіяни-старовіри. Пам’ятник липованину в місті Вилкове. Старообрядницький Успенський храм у селі Біла Криниця Чернівецької області.

Білоруси. Білоруські корені Олени Теліги. Погонь — традиційний національний герб Білорусі у вигляді зображення на червоному фоні озброєного срібного лицаря на срібному коні. Є частиною сучасних гербів міста Ізяслав та Старокостянтинівського району Хмельницької області. Національні страви: кулага, холодник, студень, затирка, крамбамбулі.

Це цікаво!

4000 тюркізмів приблизно є в українській мові, серед них і кримськотатарські. Понад половину з них – загальновживані: гарбуз, килим, кишмиш, отара, туман, тютюн, штани, карий тощо. Решта – історизми, описують речі або явища, яких уже немає в сучасному побуті. Наприклад:

башлик – каптур із довгими кінцями, що вдягали поверх шапки

бунчук – булава з металевою кулькою на кінці й китицею з кінського волосу

Українське «кавун» походить від тюр. kavun («диня»)

Козак – кримськотатарською "казак" – "людина вільна, незалежна, шукач пригод, бурлака; звитяжна людина, вправний вершник; неодружений чоловік"

Майдан – кримськотатарською "мейдан" – "вільне, рівне місце". Походить від перського mejdan, яке означало "площа, арена".

Килим – кримськотатарською "килім", турецькою – kilim. Кримськотатарське слово "кийим" означає повсть, можливо, від цього слова "килим" і походить

Юрба – кримськотатарською юрме – "ходіння, похід"