Тема: Походження сучасних материків. Тектонічні структури та форми рельєфу материків. Домашнє завдання: Прочитати §4-5 (ст.16-23), оформити конспект, виконати практичні роботи № 1-2 за QR-кодом в е-додатку на ст.11,23.
Давним-давно, чотири з половиною мільярди років тому, новоспечена Земля була гарячою і покритою «дірками» — слідами внутрішніх і зовнішніх вибухових процесів. На її поверхні не було виразних материкових підняттів і океанських западин. Тоді ж на Землі не було ні води, ні сучасної нам атмосфери і, звичайно, не було життя. Як стався розподіл підняттів і западин на земній поверхні? Як утворилися сучасні материки та океани? Чи випадковим є розподіл поверхні Землі на суходіл та океанічний простір? Відповіді на ці питання вчені шукають уже багато століть. Запровадження сучасних методів дослідження відкриває дедалі більше земних таємниць. Щоб відповісти на питання, як утворилися материки та океани, потрібно пригадати особливості будови земної кори. Розрізняють два основні типи земної кори: материкову та океанічну. Материкова земна кора складається з трьох шарів: осадового, гранітного і базальтового. Потужність континентальної кори становить від 25 до 80 км. Океанічна земна кора має значно меншу потужність (2–10 км) та складається з двох шарів: осадового та базальтового. Земна кора разом з верхньою частиною мантії до шару астеносфери утворює тверду оболонку Землі — літосферу. Більшість учених уважають, що спочатку на нашій планеті з’явилася кора океанічного типу. Під впливом процесів усередині Землі та активних мантійних рухів на поверхні планети почали накопичуватися найбільш легкі речовини у вигляді своєрідних ос тровів — масивів. Унаслідок малої питомої ваги та значної потужності вони височіли над тонкою кіркою важкого мантійного матеріалу. Ці виступи й були прабатьками сучасних материків. Висновок: Земна кора під материками та океанами відрізняється за складом та потужністю. З курсу географії 6 класу ви знаєте, що земна кора неоднорідна та складається з величезних блоків — літосферних плит, які переміщуються астеносферою. Внаслідок рухів літосферних плит у горизонтальному напрямі в одних місцях земної кори відбувається їх зіткнення, в інших — розходження. На межах літосферних плит виникають серединно-океанічні хребти, глибоководні жолоби, тріщини, відбуваються процеси гороутворення. Разом із літосферними плитами переміщуються й материки. Першим гіпотезу дрейфу материків висловив 1912 року німецький учений Альфред Вегенер. Космічні спостереження доводять, що дрейф континентів продовжується й у наші часи. Гіпотеза Вегенера набула подальшого розвитку в теорії тектоніки плит, згідно з якою, великі блоки літосфери, повільно рухаючись астеносферою, несуть на собі материки та морське дно. Учені дійшли висновку, що в місцях розриву та розтягування земної кори в серединно-океанічних хребтах утворюється нова океанічна кора, яка поступово розповзається по обидва боки від глибинного розлому, що її «народив». На дні океану ніби працює гігантський конвеєр: він переносить молоді блоки літосферних плит від місця їх зародження до континентальних окраїн океанів. Швидкість руху маленька, а шлях довгий. Тому ці блоки сягають берега через 15–20 млн років. Пройшовши цей шлях, плита опускається в глибоководний жолоб і занурюється під континент у мантію, з якої вона утворилася в глибинних розломах серединно-океанічних хребтів. Земна кора складається з літосферних плит, які перебувають у русі. Їх повільне, але постійне переміщення спричиняє зміни в розташуванні континентів. Усю історію геологічного розвитку Землі учні поділяють на певні проміжки часу — ери: архейську (з грецької — ера найдавнішого життя), протерозойську (ера первинного життя), палеозойську (ера давнього життя), мезозойську (ера середнього життя) і кайнозойську (ера нового життя). Поділ на ери не є випадковим. Закінчення однієї ери й початок наступної ознаменувалися істотними змінами вигляду Землі, змінами співвідношення суходолу й моря, інтенсивними процесами горотворення. У геохронологічній таблиці ери зазначені відповідно до розташуванню земних шарів: пізніші — зверху, а найдавніші — унизу. Тому читати таблицю треба знизу — з архейської ери — і послідовно переходити до більш пізніх ер і періодів. Найдавніші ери — архейську та протерозойську — часто об’єднують та називають докембрієм. У цей час на Землі утворилася земна кора, сформувалися ядра прадавніх материків, відбувалася активна вулканічна діяльність. У подальшому відбувалися зміни в розвитку органічного світу, співвідношення суходолу та океану, кліматичних умов. Також відрізки часу відносно спокійного розвитку земної кори чергувалися з епохами горотворення — періодами посилення тектонічних рухів, що спричиняли утворення гірських систем, вулканізму, землетрусів. У геологічній історії Землі учені виділяють декілька таких епох: байкальську, каледонську, герцинську, мезозойську, альпійську. Остання з них — альпійська — триває й зараз. Ери — відрізки геологічного часу, які виділяють в історії геологічного розвитку Землі. Епохи горотворення — періоди активізації рухів та взаємодії літосферних плит. Материки з безкраїми рівнинами та гірськими масивами, океанічні западини зазвичай здаються нам міцними та непорушними. Чи можете ви, подумки занурюючись у минулі геологічні епохи, уявити, що на місці наших Українських Карпат плескалося море, а навколо майбутньої Говерли плавали велетенські акули? Однак рельєф Землі постійно змінюється, хоча й дуже повільно. Наукові дослідження свідчать: утворення великих форм рельєфу земної поверхні пов’язане насамперед із глибинними процесами, що й створюють основні риси вигляду Землі. Тектонічні структури — це великі ділянки земної кори, що обмежені глибинними розломами. Будову й рухи земної кори вивчає геологічна наука тектоніка.Ви вже знайомі з найбільшими тектонічними структурами — літосферними плитами. Серед них виділяють сім гігантських плит та десятки менших. Більшість плит включає як материкову, так і океанічну земну кору. У межах материків основними тектонічними структурами є платформи та пояси (області) складчастості. Платформи — це відносно стійкі ділянки земної кори з досить вирівняною поверхнею. Платформи виникли на місці давніх складчастих гір. Згодом під дією зовнішніх процесів гори були зруйновані, місцевість вирівнялася й опустилася до рівня моря, де тривалий час накопичувалися осади. Від високих гірських масивів або окремих вулканів майже нічого не залишилося. Зруйновані гірські масиви, зім'яті у складки й заповнені застиглою магмою, метаморфізовані (перетворені) високим тиском та температурою гірські породи утворюють фундамент платформ, а осадові породи більш пізнього віку, які залягають на ньому, — осадовий чохол. Таким чином, платформи мають двоярусну будову. Більшість платформ утворилася дуже давно — понад декілька мільярдів років тому, у докембрії. Тому їх називають давніми докембрійськими платформами. Давні платформи складають основу всіх сучасних материків. Так, наприклад, в основі материка Південна Америка лежить Північноамериканська платформа, Австралії — Австралійська платформа, а для утворення величезної Євразії об’єдналися кілька давніх платформ: Східноєвропейська, Сибірська, Африкано-Аравійська, Індостанська та інші. Між відносно стійкими платформами розташовані видовжені ділянки — пояси (області) складчастості, які характеризуються значною рухливістю. У їхніх межах збільшення тиску збирає гірські породи у складки, створюючи складчасті ділянки. Найбільшими та найактивнішими поясами складчастості на сучасному етапі розвитку літосфери є Тихоокеанський і Альпійсько-Гімалайський (Середземноморський). Нерівності земної поверхні називають формами рельєфу, а науку, що їх вивчає, — геоморфологією (від грец. «гео» — земля, «морфос» — форма, «логос» — вчення). Найбільшими — планетарними формами рельєфу є виступи материків і западини океанів. Континентальному (материковому) типу земної кори відповідають материки. їхні окраїни затоплені водами океанів. Межами материків вважають найнижчу межу підводної окраїни, де зникає гранітний шар і кора континентального типу змінюється океанічною. У межах материків і океанів розрізняють дві основні форми рельєфу: гори та рівнини. Гори займають близько 40 % суходолу земної кулі, рівнини — близько 60 %.
Немає коментарів:
Дописати коментар