Тема: Міжнародне екологічне право. Екологічне законодавство України. Поняття інформаційного суспільства та сталого розвитку. Практична робота №11 «Оцінювання екологічних небезпек за місцем проживання, що впливають на здоров’я громади.»
Домашнє завдання: Опрацювати §30 (ст.147-154) в підручнику; письмово
оцінить екологічні небезпеки за місцем вашого проживання (взагалі в державі,або
в вашій області,або в вашому місті,або в вашому районі), що впливають на
здоров’я вашої громади та обґрунтуйте свою відповідь.
Міжнародне екологічне право. Ідея про необхідність міжнародного співробітництва
у сфері охорони навколишнього середовища вперше публічно прозвучала в 1913 р.
на Першій природоохоронній міжнародній конференції (м. Берн), однак реальне
втілення в життя розпочалося тільки в другій половині XX ст. Міжнародні відносини щодо охорони навколишнього середовища є предметом
міжнародного екологічного права. Міжнародне екологічне право — це
сукупність принципів і норм міжнародного публічного права, що регулюють
відносини у сфері охорони навколишнього середовища та раціонального
використання його ресурсів. Міжнародне екологічне право — одна з наймолодших
галузей міжнародного публічного права. Датою його зародження можна вважати
проведення в 1972 р. Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища.
За результатами конференції були прийняті два основоположні документи —
Стокгольмська декларація, яка визначила 26 принципів екологічно коректної
поведінки держав, і Програма дій, на основі якої було розроблено Програму ООН з
навколишнього середовища (ЮНЕП). Міжнародне
екологічне право налічує тисячі нормативних документів (конвенцій, угод,
протоколів), що регулюють суспільні відносини: природоресурсні, щодо охорони та
раціонального використання окремих видів природних ресурсів; природоохоронні, щодо охорони особливо цінних та унікальних природних
комплексів; із забезпечення екологічної безпеки, щодо запобігання виникнення
екологічних загроз. Ще в грудні 1962 р. Генеральною Асамблеєю ООН було ухвалено
резолюцію «Економічний розвиток і охорона природи» про природоохоронні заходи,
що мають реалізовуватися паралельно з економічним розвитком. Це положення
резолюції багато в чому збігається із сучасною концепцією сталого розвитку. Визначною
подією для розвитку екологічного права стала Конференція ООН 1972 р. в місті
Стокгольмі (Швеція), у якій взяли участь 114 держав. Конференція прийняла
Декларацію ООН із проблем навколишнього середовища і план дій. Ці документи не
є юридично обов’язковими, але вони поклали початок багаторічній діяльності в
галузі екологічного права. Далі міжнародною спільнотою були розроблені та
прийняті інші важливі документи в галузі екології:
• Конвенція Організації Об’єднаних Націй із
питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) про охорону всесвітньої культурної і
природної спадщини, 1972 р.;
• Конвенція
про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою
зникнення, 1973 р.;
• Конвенція
про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на
природне середовище, 1977 р.;
• Боннська
конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин, 1979 р.;
• Конвенція
про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, 1979 р.;
• Конвенція
ООН із морського права, 1982 р.;
• Угода про
тропічні ліси, 1983 р. та ін.
У Європі інтенсивне співробітництво розпочалося в 1993
р., після Європейської конференції міністрів охорони навколишнього середовища
(м. Люцерн, Швейцарія), на якій було прийнято Програму дій з охорони
навколишнього середовища для Центральної та Східної Європи. Конференція
аналогічного рівня відбулася в Софії в 1995 р., на ній було схвалено Керівні
принципи доступу до екологічної інформації та участі громадськості в прийнятті
рішень у сфері навколишнього середовища. На основі цього документа в 1998 р.
було прийнято однойменну Конвенцію, учасниками якої є 35 держав, зокрема й
Україна. Цей перелік не є остаточним, удосконалення міжнародного екологічного
законодавства триває. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього
середовища здійснюється на глобальному (усесвітньому), регіональному
(наприклад, європейському, панамериканському, тихоокеанському) і локальному
(наприклад, придунайському, карпатському, азово-чорноморському) рівнях.
Зміст міжнародно-правової охорони навколишнього
середовища становлять такі основні напрями діяльності:
- обмеження
шкідливих впливів на навколишнє середовище;
- установлення
раціонального й екологічно доцільного режиму використання природних
ресурсів;
- міжнародна
охорона природних пам’яток і резервацій;
- регулювання
науково-технічного співробітництва держав у сфері охорони навколишнього
середовища.
Екологічне
законодавство України. Серед
різноманітних форм вираження еколого-правових норм (законів, кодексів,
декретів, указів, постанов, розпоряджень, положень, інструкцій, методик, правил
тощо) найважливішими є законодавчі акти. Сукупність усіх законодавчих
еколого-правових актів, які регулюють, установлюють або визначають екологічні
правовідносини, називають екологічним законодавством. Це загальні, специфічні
та міжгалузеві законодавчі акти.
Поняття
інформаційного суспільства. У сучасному
світі знання й інформація породжують нові знання, обсяг і вплив яких на
продуктивний розвиток суспільства постійно зростають. Це потребує від людства
нових способів і засобів поширення та використання глобальних знань з метою
подальшого прогресу, що і є основною властивістю інформаційного суспільства.
Становлення та розвиток такого суспільства — характерна ознака XXI ст. Саме в
інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні й комунікаційні
технології, створюються умови для ефективного використання знань з метою
вирішення найважливіших завдань управління суспільством і демократизації
суспільного життя.
Інформаційне
суспільство — це суспільство, у якому
виробництво та споживання інформації є найважливішим видом діяльності, а
інформація визнається найзначнішим ресурсом.
Характерними
ознаками інформаційного суспільства вважають:
- формування
єдиного інформаційно-комунікаційного простору країни як частини світового
інформаційного простору, повноправна участь України в процесах
інформаційної та економічної інтеграції регіонів, країн і народів;
- упровадження
й у подальшому домінування в різних сферах перспективних інформаційних
технологій, засобів обчислювальної техніки й телекомунікацій;
- створення
й розвиток ринку інформації та знань як факторів виробництва як додаток до
ринків природних ресурсів, праці та капіталу, перетворення інформаційних
ресурсів суспільства на реальні ресурси соціально-економічного розвитку,
фактичне задоволення потреб суспільства в інформаційних продуктах і
послугах;
- зростання
ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури в системі суспільного
виробництва;
- підвищення
рівня освіти, науково-технічного й культурного розвитку шляхом розширення
можливостей систем інформаційного обміну на міжнародному, національному й
регіональному рівнях і, відповідно, підвищення ролі кваліфікації,
професіоналізму та здібностей до творчості як найважливіших характеристик
послуг праці;
- створення
ефективної системи забезпечення прав громадян і соціальних інститутів на
вільне одержання, поширення та використання інформації як найважливішої
умови демократичного розвитку.
Що таке
сталий розвиток. Усесвітній
саміт ООН, скликаний у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. з метою розв’язання
економічних, соціальних та екологічних проблем, окреслив концепцію сталого
розвитку — новітню ідеологію суспільно-господарської динаміки, вироблену 179
країнами світу, зокрема й Україною. За рішенням Ради ЮНЕСКО з 1 січня 2005 р.
оголошено Десятиріччя освіти для сталого розвитку (2005-2014). У березні 2005
р. Україна стала однією з 55 країн, які підписали документ «Стратегія освіти
для сталого розвитку».
Сталий
розвиток — загальна концепція стосовно необхідності
встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб і захистом інтересів
майбутніх поколінь, зокрема й потреби в безпечному та здоровому довкіллі. Термін
«сталий розвиток» є офіційним українським відповідником англійського терміна
«sustainable development», дослівний переклад якого з урахуванням контексту —
«життєздатний розвиток», а розширене його тлумачення — «усебічно збалансований
розвиток». За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку, його мета —
задовольняти потреби сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність
майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.
Сталий
розвиток — це
гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес усієї земної цивілізації,
який дає змогу одночасно позитивно вирішувати комплекс проблем щодо збереження
довкілля, ліквідації експлуатації, бідності та дискримінації як кожної людини,
так і цілих народів або груп населення, зокрема за етнічними, расовими чи
статевими ознаками. Сталий
розвиток — це керований розвиток. Основою його керованості є системний підхід і
сучасні інформаційні технології, які дають можливість дуже швидко моделювати
різні варіанти напрямів розвитку, з високою точністю прогнозувати їхні
результати та вибрати найоптимальніший.
Концепція
сталого розвитку людства. Концепція
сталого розвитку ґрунтується на п’ятьох основних принципах.
1. Людство дійсно може надати розвитку сталого
й довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, які живуть
тепер, і не позбавляв майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби.
2. Обмеження, які існують щодо експлуатації природних
ресурсів, відносні. Вони пов’язані із сучасним рівнем техніки та соціальної
організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.
3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх
людей і всім надати можливість реалізувати свої мрії на більш благополучне
життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з
основних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у
світі звичайним явищем.
4. Необхідно узгодити стан життя тих, хто
користується надмірними засобами (грошовими й матеріальними), з екологічними
можливостями планети, зокрема щодо використання енергії (мал. 76).
5. Розміри й темпи збільшення кількості населення
мають бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що
змінюється.
У Конституції України стверджується, що «людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною
цінністю». Поняття «безпека» (ст. 3 Конституції) набуло нового значення й
посіло одне з найпріоритетніших місць у переліку загальнолюдських цінностей.
Унаслідок цього формуються духовний потенціал суспільства сталого розвитку,
культура безпеки та реалізуються потреби самозбереження людського роду.
Немає коментарів:
Дописати коментар