Казка про мишинятко Фредеріка

 

Лео Ліонні

Казка про мишенятко Фредеріка

(переклад Оксани Винярської)

Навколо пасовиська,  де паслися коні і корови, була стара-престара кам’яна стіна. Між камінням стіни - недалеко від комори  і стодоли  - мешкала сімейка  галасливих польових мишей.

І хоча комора і стодола стояли порожніми,  миші для себе ще багато їжі могли знайти. І вони працювали старанно, роблячи запаси на зиму. Зерно, соломка,  горішки - чого там лише не було! 

День і ніч працювали маленькі польові мишки. Всі працювали. Окрім Фредеріка.

"Фредеріку, чому ти не працюєш?"- запитали його миші.

"Я ж працюю", - відповів Фредерік. "Я збираю сонячні промінчики на холодні і темні зимові дні".

Колись миші підійшли до Фредеріка  - коли він сидів нерухомо і дивився поперед себе -  і запитали: "А зараз, Фредеріку, що ти зараз робиш?" "Я збираю кольори, спокійно відповів Фредерік. Зима - сіра".

А одного разу мишам видалось, ніби Фредерік заснув.

"Ти спиш, Фредеріку, Спиш?" - дорікнули вони йому.

"Та, ні!", відповів Фредерік.  Я збираю слова. Зимові дні такі довгі і їх так багато, і ми не будемо знати про що нам говорити".

Коли прийшла зима і випав сніг,  п’ятеро маленьких польових мишенят сховалися між камінням.

Спочатку було багато їжі (вони ж збирали її  старанно восени, робили запаси). Мишкам було весело, вони  насміхалися над недолугими котами, що не здатні зловити бодай одну мишу і  висміювали лисиць, які нічого не вміють хіба що співати...

Миші були  цілком щасливі.

Але поступово  горішки і ягоди закінчувались, зникла солодка соломка, а про зерно вже й ніхто не згадував.

І нараз від каміння старої-престарої кам’яної стіни повіяло таким холодом! І вже ніхто більше не хотів розмовляти.

І тут раптом вони згадали, як Фредерік збирав сонячні промінчики, кольори і слова.

"Фредеріку, а де ж твої запаси?"

"Закрийте очі!" - сказав Фредерік і видряпався на великий камінь.

"Я вам зараз пришлю сонячні промені. Ось, зараз, зараз… Відчуваєте, які вони теплі? Які вони лагідні?  Теплі, лагідні і прекрасні як золото!"

І поки Фредерік говорив про сонце, чотирьом мишкам стало трохи тепліше. Чи то його голос так подіяв? Чи то були чари?

"А що з твоїми кольорами, Фредеріку?" - захвилювались польові мишки. "Ще раз закрийте очі!" - звелів Фредерік.

А коли він розповідав про сині волошки, червоні маки в золотому збіжжі, про ніжні зелені листочки кущиків чорниць і суниць, миші так яскраво побачили це перед своїми очима, немов би ці всі кольори були намальовані в їх маленьких мишачих голівках.

"А ще слова, Фредеріку, ти забув ще про слова! Ти теж їх збирав!"

Фредерік відкашлявся, хвилинку почекав, поки миші затихнуть, а тоді почав урочисто, ніби зі сцени:

"Хто з водиці робить кригу,

Сипле щедро з хмар сніжок?

Одягає ліс і поле у пухнастий кожушок?

Хто нанизує листочки на дерева і кущі? Відкриває двері вітру і запрошує дощі?

Хто на небо вішає місяця ліхтар, Затуляє сонечко ковдрою із хмар?

Чотири мишки польові,

Такі, як я і ти. Живуть високо в небі, Пильнують нас згори.

Мишка - Весна шукає фарби квітам.

Вчить дощик усміхатись Мишка - Тепле Літо.

Дарує Мишка - Осінь яблука й горішки, А Мишка - Зима шиє капці на замерзлі ніжки.

Це - пори року. Їх чотири.

Нам варто це запам’ятати,

Бо кожна з них по-своєму На радість є багата!"

Коли Фредерік замовк,  здивовані миші заплескали йому в лапки і гукали: "Фредеріку, ти ж поет!"

Фредерік почервонів, смиренно схилив голову і сказав: "Я знаю, мої дорогі Сіромашки…"